Світло крізь біль
Війна забрала в Лариси найдорожче - коханого чоловіка, вірного друга й батька її двох синів. Та навіть після втрати, яка, здавалось би, розбиває серце назавжди, вона не дозволила собі згаснути.
«Я маю жити далі, - каже Лариса. - Не заради себе, а заради наших хлопчиків. За пам’ять про чоловіка, який віддав життя, щоб ми мали мир».
Уже чотири роки Лариса працює в міграційній службі Волині. Щодня зустрічає людей, яким війна теж змінила долю: бійців, що повернулися з фронту або з полону, поранених, які проходять лікування. Вона допомагає їм відновити документи, але насправді - повертає частинку впевненості, віри, людяності.
І навіть коли біль стискає груди, Лариса знаходить сили посміхатися. Бо знає - любов не вмирає. Вона живе в її серці, у поглядах синів, у добрих справах, які вона робить щодня.
«Після загибелі чоловіка хочеться ще більше дарувати любов - рідним, людям навколо. Бо лише любов і віра можуть перемогти темряву”, - каже вона.
Двоє її синів - її світло. Її опора і сенс. Вони нагадують: тато був героєм, а мама - прикладом незламності.
І коли у домі Лариси чути дитячий сміх, здається, що навіть небо на мить усміхається. Бо життя триває.
