Сила пам’яті й тихого фронту
Є люди, чия сила не кричить уголос. Вона не вимагає уваги, не шукає співчуття. Але саме на цій силі тримається щоденне життя країни - у чергах, у кабінетах, у звичних державних процедурах, які не зупиняються навіть у найтемніші часи. Історія Валентини Покарець - працівниці Березнівського відділу УДМС у Рівненській області - саме про таку, тиху, але незламну силу.
Майже п’ять років вона працює у міграційній службі. Для відвідувачів Валентина - уважна, врівноважена, зосереджена фахівчиня. Вона спокійно приймає документи, пояснює, підказує, допомагає. Для більшості людей це просто ще один робочий день, ще одна людина за віконцем. Ніхто не здогадується, скільки болю може ховатися за стриманою посмішкою та зібраним поглядом.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, її чоловік і брат перебували на заробітках у Польщі. Без довгих роздумів обидва повернулися в Україну - щоб стати на захист Батьківщини. Це було рішення серця, рішення честі, яке назавжди змінило життя родини.
Найстрашніша звістка застала Валентину саме на роботі. Вона дізналася, що її брат Микола зник безвісти. Той момент врізався в пам’ять назавжди - між прийомами громадян, службовими словами й документами. Світ ніби зупинився, але робота тривала. І вона залишилася. Попри розпач, сльози, які доводилося стримувати, і біль, про який не говорять уголос, Валентина продовжувала служити людям і державі - професійно, гідно, мовчки несучи свій тягар.
Згодом правда стала невідворотною: Микола загинув, захищаючи Україну. Загинув як воїн, як син, брат, людина, яка зробила свій вибір заради майбутнього інших.
Сьогодні пам’ять про брата живе не лише в серці Валентини. Вона перетворила біль на дію - організувала відкритий чемпіонат на його честь. Це більше, ніж змагання. Це символ життя, сили духу, вдячності та незламності. Символ того, що пам’ять не мовчить.
«Це мій спосіб сказати: я пам’ятаю. Я живу далі так, щоб він мною пишався», - тихо каже Валентина.
Її чоловік і нині служить у лавах Збройних Сил України. А вона - тут, на своєму місці. За віконцем, у кабінеті, серед людей. Вона тримає свій фронт - тихий, непомітний, але надзвичайно важливий. Фронт пам’яті, витримки й щоденної служби Україні.
