Людяність, що дарує громадянство: історія Наталії Петрів
«Пригадую, того дня я відразу зателефонувала до пані Слави, дружини військового. Вимовила лише два слова… і вона заплакала. Але то були сльози неймовірної радості…»
Для Наталії Петрів цей момент став одним із найсильніших за всі роки служби. Тоді вона працювала у відділі з питань громадянства територіального управління міграційної служби в Івано-Франківській області. Саме на основі матеріалів, які вона та її колеги ретельно опрацьовували, вперше було підписано Указ Президента про прийняття до громадянства України іноземця, відзначеного державною нагородою.
Новим громадянином України став 49-річний грузин - воїн-доброволець, який пліч-о-пліч з українцями майже п’ять років захищав Донбас від російської агресії. Він мав тяжкі поранення, але незмінно повертався до побратимів на позиції.
«Ми бачили, як війна пошматувала його тіло, але не зламала дух. Чотири роки він чекав на рішення щодо громадянства. А ми знали: така людина має бути громадянином України. Бо в нього - два десятки бойових нагород і величезне серце», - згадує Наталія.
Попри чіткі межі службових процедур, саме завдяки людяності, наполегливості й відповідальності Наталії Петрів та її колег справа була доведена до кінця. Вони не раз ініціювали додаткові запити, наполягали на деталях, вели непросте листування з державними інституціями - усе для того, щоб справедливість перемогла.
Юристка за фахом, Наталія Степанівна вже понад тринадцять років працює у сфері громадянства. Щодня вона розглядає звернення іноземців, перевіряє документи, приймає непрості рішення. Сама ж каже, що в її роботі немає нічого героїчного: «Найважливіше - любити свою справу. І коли бачиш результат - ту щиру людську радість, - тоді розумієш, що зробив щось по-справжньому добре».
Колеги відзначають її небайдужість, доброзичливість і щирість. Наталія завжди усміхнена, готова вислухати, пояснити, порадити.
«Ви питаєте, якими мають бути риси державного службовця? Для мене все дуже просто: бути чесним - значить бути вільним. Бо за кожною заявою стоїть не папірець, а жива людина, її потреба, її доля».
В умовах війни кожен робить свій внесок. Хтось на передовій, хтось у тилу, але всі - з однією метою. Для Наталії поза роботою на першому місці сім’я. У Петрівих двоє донечок, старша - вже заміжня, молодша - школярка. А нещодавно Наталія Степанівна стала бабусею й тепер з особливою теплотою ділить свій час між роботою та маленьким онуком.
І, можливо, саме ця її здатність - щиро співпереживати, віддавати себе людям, бачити в документах людські історії - і стала тією силою, яка допомогла героєві-добровольцю отримати те, на що він справді заслуговував: українське громадянство, яке він захищав зі зброєю в руках.
