Опора держави у час випробувань
Професійна діяльність Ірини Вадимівни Ніколенко багато років була пов’язана з Державною міграційною службою України. До початку повномасштабної війни вона працювала на Херсонщині, де виконувала свої обов’язки відповідально та сумлінно, допомагаючи громадянам у вирішенні важливих адміністративних питань.
Але повномасштабне вторгнення розділило життя на «до» і «після». Херсонщина опинилася під окупацією, і життя в рідному місті стало небезпечним. Там, в умовах, де ніхто не міг гарантувати цілковитої безпеки, Ірина разом з чоловіком виходили на мирні мітинги проти окупації на головну площу міста - площу Свободи. Там перебувало багато ворожих військовиків разом із різноманітною технікою, але ніщо не могло спинити її, як і багато інших жителів міста, які всіма можливими силами демонстрували, що Херсон – це Україна.
Проте з кожним днем ворог показував, що йому байдужі людські життя і, погрожуючи зброєю, намагався розігнати мирні протести містян. Тому через загострення ситуації, що відбулась у рідному місті, Ірина разом із сім’єю вирішила виїхати з окупованої території м. Херсон.
У той період ворог почав активно шукати працівників системи Державної міграційної служби України - насамперед тих, хто добре розумівся на процедурі оформлення паспортних документів. Їх планували залучити до налагодження видачі російських паспортів жителям Херсона.
Саме це стало одним із вирішальних чинників, що змусили залишити дім і роботу та виїхати на підконтрольну Україні територію. Рішення було складним, але безпека родини стала беззаперечним пріоритетом.
Шлях на підконтрольну територію України був непростим. Довелося подолати багато труднощів. Початок шляху на вільну від ворога землю розпочався 19 квітня 2022 року. Тоді, Ірина разом із родиною вирушила на авто, щоб стати в чергу колони, яка рухалася зеленим коридором в бік підконтрольної частини нашої країни. Довелося пройти через 12 ворожих блокпостів. На кожному - перевірка документів і телефонів, огляд багажу, ретельний обшук автомобіля, коли заглядали в кожну шпарину. Озброєні військові навмисно тримали зброю напоготові, створюючи постійну атмосферу страху й тиску.
Пересуваючись блокпостами, щоб хоч якось захистити себе та показати, що в авто перебувають лише цивільні особи, були змушені написати на папері слово «ДІТИ» прикріпивши його до лобового скла, а також повісити на дверці авто білі ганчірки, щоб ще раз показати, що в салоні авто перебувають тільки мирні жителі міста. Проте навіть такі дії не давали гарантій безпечного проїзду, адже на своєму шляху вони зустрічали багато розстріляних та спалених цивільних машин.
Після перетину останнього блокпосту ворога, що знаходився в селі Давидів Брід, вони потрапили в сіру зону, де їх зустріли українські військові.
Першим тимчасовим прихистком для них став Новоград-Волинський на Житомирщині, де небайдужі люди простягнули руку допомоги - надали житло й поділилися найнеобхіднішим.
Згодом, Ірина, разом з сім’єю, переїхала до столиці, де продовжила виконувати обов’язки в системі Державної міграційної служби за основним місцем роботи віддалено.
З часом рідний Херсон було деокуповано, проте, через продовження ворогом постійних обстрілів міста з окупованої частини Херсонщини повертатись туди було ризиковано. Тому, для більш безпечного життя родини, було прийнято рішення залишитись в Києві.
Щоб продовжити роботу в ДМС, Ірина звернулася до Центрального міжрегіонального управління у Києві та Київській області, надавши резюме, і незабаром їй запропонували посаду в Солом’янському відділі.
Сьогодні вона продовжує працювати ефективно й віддано, допомагаючи людям у складний для країни час. Її історія - це приклад стійкості, професіоналізму та внутрішньої сили. Навіть в умовах війни вона не зрадила своєму покликанню й довела, що державні службовці - це опора держави не лише в мирний час, а й у моменти найбільших випробувань.
Ця історія про незламність. Про людину, яку війна змусила змінити місце проживання, але не змогла змінити цінності. Про тих, хто, попри біль і втрати, продовжує працювати для України та наближати її перемогу щоденною, часто непомітною, але надзвичайно важливою працею.
