Жанна Гаращенко: «Мамо, ти будеш мною пишатися»
Вона тихо витирає сльози. Робить це непомітно, майже звично - ніби навчилася жити з ними. Сумує. Але водночас вірить: її син тепер у небесному війську.
І той біль, який оселився в серці, нікуди не зникає. Він не минає з часом. Він просто стає частиною душі - тихою, глибокою, невимовною. І водночас саме він змушує підніматися щоранку, ставати на ноги й жити далі. Жити й робити щось у його ім’я.
Саме такою є історія Жанни Гаращенко - головного бухгалтера Міграційної служби Полтавської області.
У колективі її знають як людину з великим досвідом і відповідальністю. Вона працює майже з перших днів створення міграційної служби Полтавщини. Досвідчена керівниця відділу, професійна фахівчиня, уважна до деталей і турботлива до колег. На роботі вона завжди зосереджена, стримана, зібрана.
Але за цією стриманістю - серце матері.
Материнська любов ніколи не хоче відпускати свою дитину на війну. Серце Жанни теж не хотіло. Воно благало, хвилювалося, боялося. Але водночас вона прийняла вибір сина - його добровільне рішення захищати країну від ворога і боронити рідну землю.
Жанна згадує про нього з особливою теплотою:
«У Вані було добре серце він любив тварин та переймався трагедією, що сталася при зруйнуванні ворогом Каховського водосховища, коли рятували людей та тварин. Ця трагедія і стала визначним моментом для прийняття доленосного рішення – вступити до лав ЗСУ та тримати відсіч лютого ворога».
У свої 25 років Іван уже командував екіпажем, який виконував складні бойові завдання. Він захищав українську землю на напрямках Харківської та Сумської областей.
Ваня був людиною, яка світилася з середини. Його любов до життя, до людей, до всього, що він робив була безмежною. Він умів радіти простим речам, умів підтримати інших та цінував дружбу, умів щиро сміятися. Коли в нього все складалося добре, здавалося, що він готовий обійняти весь світ.
Рік тому життя Жанни розділилося на «до» і «після». Прийшла найстрашніша звістка, якої боїться кожна мати: під час виконання Іваном бойового завдання на Луганщині він загинув, захищаючи Україну. Загинув як воїн, як людина, що зробила свій вибір заради майбутнього інших.
Жанна говорить про це тихо, майже пошепки:
«Моя найбільша мрія була, щоб мій син і всі хлопці та дівчата, які захищають Україну, дожили до перемоги. Бо вони цього варті. Вони заслуговують жити в тій країні, за яку віддавали свої молоді життя… На жаль, не всі мрії здійснюються. Але я знаю, що він - Герой. І я пишаюся ним».
Сьогодні пам’ять про сина живе в її серці щодня. Жанна продовжує працювати, тримати свій тихий, але важливий фронт - на державній службі, серед людей. Підтримка доньки та онуків допомагає не зламатися, знаходити сили йти вперед, навіть коли серце болить.
Історія Жанни - це історія незламності. Історія материнської любові, яка сильніша за відчай. Історія тихої сили та віри, що одного дня Україна обов’язково стане тією країною, за яку боровся її син.
