Ірина Фесик: Людина – понад усе
У Кіцманському відділі УДМС у Чернівецькій області Ірина Фесик працює з січня 2024 року. До цього вона встигла спробувати свої сили у підприємництві, попрацювати у відділі освіти Кіцманської РДА, а згодом – у Кіцманській міській раді.
Нині основний напрям її діяльності в міграційній службі – документування іноземців та осіб без громадянства. «Професійна, відповідальна, із серйозним ставленням до роботи та повагою до кожного відвідувача», – саме так відгукуються про неї колеги.
Щоб надати фахову допомогу людині, яка не має жодного документа, що посвідчує особу, спеціалісту ДМС нерідко доводиться проводити ґрунтовні перевірки, збирати інформацію по крихтах, вести багатомісячну переписку з різними структурами та представництвами інших держав, та нерідко – отримувати відмови через недостатність зібраних доказів.
Тож дуже часто саме від терпіння, наполегливості та професійності фахівця залежить подальша доля заявника: чи залишиться він у «сірій зоні» – без прав, гарантій і статусу, чи отримає шанс на легалізацію, державний захист, можливість навчатися, працювати, подорожувати та будувати своє майбутнє.
У таких ситуаціях Ірина завжди бачить передусім людину – її гідність і право на захист з боку держави. Саме це спонукає її не зупинятися і працювати до досягнення реального результату.
Принципом «Людина – понад усе» вона керується і в повсякденному житті. Волонтеркою себе не називає: «Чи потрібно мати якийсь статус, щоб допомагати? Це просто людяність», – говорить вона з лагідною посмішкою. Водночас щодня робить те, що по суті і є справжнім волонтерством.
Ірина співпрацює з регіональним відділенням Товариства Червоного Хреста, яке реалізує у Кіцманській громаді гуманітарні проєкти для вразливих категорій населення – внутрішньо переміщених осіб, людей з інвалідністю, соціально незахищених, людей поважного віку. Окрім цього, з перших днів повномасштабного вторгнення вона самотужки підтримує тих, хто цього потребує найбільше. У складний для держави час її дім став прихистком для багатьох, у чиє життя увірвалася війна. Хтось залишався на кілька днів, хтось – лише на ніч, а хтось – трохи довше. І для кожного знаходилися і терпіння, і щире слово, і готовність підтримати. «Це усвідомлений вибір. Я просто хочу допомогти якомога більшій кількості людей – знайомих і незнайомих», – каже Ірина.
Важливою частиною її життя є захоплення народними традиціями. У родині дбайливо зберігають вишиті речі, створені руками майстринь попередніх поколінь. Сьогодні Ірина з гордістю носить вишивану сукню, виготовлену майже пів століття тому ще її прабабусею та вишиває вже для своєї родини.
Своєрідним містком до глибин української культури для неї стало писанкарство. Ірина обрала для себе малопоширену, але давню техніку – «травленку». Після нанесення візерунка воском яйце занурюється у кислий розчин — оцет, квас або ферментований розсіл. На відкритих ділянках шкаралупка піддається легкій ерозії, тоді як під воском зберігається первинний колір – так і народжується вишуканий, стриманий орнамент. Без яскравих барв, але з глибиною, що проявляється у світлі й тінях, делікатних лініях і ніжному мереживі. «Кожна писанка – неповторна, як маленький витвір мистецтва, створений з терпіння, натхнення і любові до рідної землі», — говорить Ірина.
Своїми вміннями вона поділилася під час мистецького заходу «Великодній розмай» у Центрі мистецтва, культури та дозвілля м. Кіцмань. Учасникам вона розповіла не лише про техніку створення, а й про історію «травленки».
У радянський період традиції писанкарства, як і релігійні практики загалом, зазнавали утисків. Проте навіть у найтяжчі часи – під час Голодомору та Другої світової війни – писанка залишалася символом віри, стійкості та духовного спротиву.
Аграрна зелена Буковина за свою історію зазнала панування різних держав та різного штибу гноблення, але до радянського союзу тут ніхто ніколи не помирав від голоду. Та після приєднання до срср маленька Чернівецька область зазнала трагедії голодомору 1946–1947 років. У ті роки не кожен буковинський газда міг дозволити собі навіть яйце, не кажучи вже про недешеві фарби. Та навіть тоді люди прагнули зустріти Великдень із писанкою – як знаком віри, відданості традиції та надії на краще.
І нехай вона була стриманою за кольорами, її тендітний візерунок наче промовляв: тут – Україна, тут живуть люди, які пам’ятають своє коріння, бережуть традиції та вірять у світло.
Сьогодні Україна знову проходить складне випробування, борючись із тим самим ворогом і виборюючи своє право на майбутнє. І так само, як і тоді, ми тримаємося вірою, людяністю та взаємною підтримкою.
Свідченням цього є також тендітна «травленка» – у її ніжному візерунку закарбована тиха, але незламна впевненість у тому, що світло обов’язково переможе, а добро та людяність завжди пануватимуть над темрявою.
