Сергій Лукащук: Я не починав життя спочатку. Я просто навчився жити по-новому
Сергій Лукащук - головний спеціаліст Бершадського відділу УДМС у Вінницькій області. Понад рік він працює у міграційній службі, допомагає людям, працює з документами та щодня доводить власним прикладом, що після найважчих випробувань можна повернутися до активного життя.
Якщо ви вже читали історію Сергія в проєкті «Обличчя ДМС», то знаєте, що його шлях до роботи в міграційній службі був непростим. В житті нашого героя було багато того, про що нелегко говорити, війна, фронт, поранення, ампутація обох ніг, реабілітація, протезування, повернення до життя.
«Сьогодні я не хочу розповідати про те, що зі мною сталося. Я хочу розповісти про те, що сталося після. Бо, як виявилося, після найважчого дня життя не закінчується. Воно просто стає іншим. Я знову працюю
Сьогодні я працюю у Державній міграційній службі. Для когось це просто робота. Для мене - можливість залишатися корисним. Колись моїм завданням було захищати країну зі зброєю в руках. Сьогодні я допомагаю людям уже в іншій формі. Працюю з документами, спілкуюся з людьми, допомагаю вирішувати їхні питання. І знаєте, що я зрозумів? Служба - це не тільки форма і не тільки фронт.
Я знову граю
Після поранення я довго вчився робити звичайні речі по-новому. Здавалося б, що може бути простішим за те, щоб встати, пройти кілька метрів, сісти в машину? Після ампутації ти починаєш розуміти ціну кожного такого руху. Потім з’явилися протези. Реабілітація. Тренування. І поступово я повернувся до спорту.
Сьогодні я граю у волейбол сидячи у складі команди «МХП-ТИТАНИ».
Іноді на тренуванні важко і хочеться сказати: «Все, досить». А потім дивишся навколо. Бачиш хлопців, які теж пройшли війну. Бачиш своїх побратимів. І думаєш: «Якщо вони можуть — то і я можу».
Тому ми знову виходимо на майданчик. Граємо. Жартуємо. Програємо. Перемагаємо. А головне - залишаємося командою.
Медаль — це добре. Але не в цьому головне
Я люблю перемагати, не буду приховувати. Коли команда виграє - це неймовірні емоції. Коли стоїш на п’єдесталі разом із хлопцями, з якими пройшов стільки всього, -це особливе відчуття.
Але з часом розумієш:медаль - це лише метал. Найцінніше - люди поруч.
Ті, хто підтримав та повірив.
Саме тому для мене ветеранський спорт - це не тільки спорт. Це про повернення до життя.
Найбільше я ціную звичайні речі
Після війни я почав зовсім по-іншому дивитися на те, що раніше здавалось буденним.
Ранкова кава, розмова з дружиною, сміх доньки,зустріч із друзями. Тренування. Звичайний робочий день. Повернення додому. Раніше я міг цього не помічати.
Тепер помічаю і ціную. Бо життя складається не лише з великих перемог.
Іноді найбільша перемога - це просто мати можливість бути поруч із тими, кого любиш.
Я не хочу, щоб мене жаліли
Мені часто кажуть:«Ти сильний».Можливо, але я не вважаю себе якимось особливим.
Я просто не мав іншого вибору, крім як рухатися далі. Я не хочу, щоб на мене дивилися і бачили лише людину без ніг. Я хочу, щоб бачили Сергія. Працівника. Батька. Чоловіка. Ветерана. Спортсмена. Побратима.
Людину, яка має свої плани, свої проблеми, свої мрії і свої перемоги.
Так, я втратив частину себе на війні, але я не втратив себе самого.
Що змінилося за цей час?
Напевно, я став більше цінувати людей.Став менше відкладати життя на потім, розуміти, що «потім» може не настати.
Тому якщо хочеться обійняти близьку людину - я обіймаю, хочу сказати «дякую» - кажу. Якщо можу допомогти - допомагаю. Якщо є можливість спробувати щось нове - пробую.
Бо я вже знаю одну просту річ:життя не потрібно чекати. Його потрібно жити.»
