«Живі історії служби»: Віра Живчик - допомагати, попри власні тривоги

«Живі історії служби»: Віра Живчик - допомагати, попри власні тривоги

«Живі історії служби»: Віра Живчик - допомагати, попри власні тривоги

Майже 20 років у міграційній службі, сотні складних справ і особлива місія — допомагати українським захисникам, пораненим та звільненим із полону. Для головної спеціалістки сектору громадянства Шевченківського відділу ЦМУ ДМС Віри Живчик робота давно стала чимось більшим, ніж професія. Адже за кожним документом - людська доля, біль і надія.

Свій шлях вона розпочала у 2007 році паспортисткою Шевченківського районного управління міліції Києва. Згодом займалася протидією нелегальній міграції, брала участь у перевірках, судових засіданнях і процедурах видворення порушників. Із 2017 року працює у сфері громадянства.

Сьогодні серед її відвідувачів - військові, які проходять лікування після поранень, і люди, що повернулися з полону. Віра допомагає їм відновлювати документи, але найважливішим вважає людське ставлення.

«Намагаюся зробити так, щоб після спілкування зі мною такі люди відчули себе потрібними. А також відчули, що міграційна служба – це державний орган, де людина на першому місці, а послуги надаються швидко та якісно», - розповідає Віра.

Одну історію вона не забуде ніколи. Після обміну полоненими до неї звернулися четверо молодих хлопців. Під час оформлення документів вони розповіли про пережите. А коли прийшли знову, поспішали до храму.

«Коли я запитала: «Кого будете хрестити?» На моє здивування один із них відповів: «Мене». І розповів, що, перебуваючи у полоні, пообіцяв собі, що коли буде на волі, неодмінно охреститься. Його побратим сказав, що буде його хрещеним батьком.

Як радісно і тепло стає на душі в такі моменти! Люди, які пройшли пекло, залишилися людьми з великою і глибокою вірою в добре та вічне… У такі миті розумієш, що не маєш права опускати руки, бідкатися, скаржитися на життя, а зобовʼязана мобілізуватися й жити з вірою в добро й Перемогу».

Віра й сама знає, що таке чекати та хвилюватися за близьку людину. Її чоловік від перших днів повномасштабного вторгнення захищає Україну, нині служить у підрозділі поліції особливого призначення та бере участь у бойових діях. Удома на нього чекають дружина й троє дітей.

«У моменти, коли працюю із бійцями, згадую слова Лесі Українки із твору «Як дитиною, бувало…»: «Щоб не плакать, я сміялась». За посмішкою ховаю сльози, бо серед військових-заявників є зовсім юні хлопці, майже ровесники моєї старшої доньки.

Тому я завжди намагаюся допомогти, підтримати добрим словом військових, які приходять до мене чи до яких часто ходжу я, бо завжди у такі моменти уявляю, що, можливо, за потреби, хтось допоможе й моєму чоловіку ділом чи добрим ставленням».

Віра регулярно виїжджає до шпиталів для документування поранених, допомагає постраждалим від обстрілів і людям у складних життєвих обставинах. Колеги цінують її за професіоналізм, чуйність і готовність завжди прийти на допомогу.

Її життєве правило просте:

«Стався до інших так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе».

Історія Віри Живчик - про силу людяності, яка допомагає долати труднощі, підтримувати тих, хто пережив найстрашніше, і навіть у найважчі часи зберігати віру в добро та Перемогу.