Американка, яка знайшла дім в Ужгороді. Історія Лізи Браун
Ліза Браун народилася і виросла в Південній Каліфорнії. Вона лікар, викладач університету, мати трьох дітей і людина, яка вільно говорить пʼятьма мовами. Але якщо запитати її, де вона відчуває себе вдома, то відповідь буде чітка: Ужгород. Її справжня українська історія почалась більше 10 років тому, проте у серці Україна була ще змалечку:
— Я маю українське коріння, моя мама з України, тож мені завжди хотілося зрозуміти, як це - жити тут, бути серед українців - розповідає Ліза. Коли народилися діти, стало очевидно: показати їм Україну можна лише одним способом - приїхати сюди. Коли вони підросли і настав час обирати школу, Ліза зрозуміла, що якщо це буде американська школа, то історія з Україною так і залишиться «десь поруч», але не стане їхнім досвідом.
Сьогодні, почувши Лізу, мало хто одразу здогадається, що вона іноземка, адже українську мову вона чула від самого дитинства. І хоча спочатку, зізнається вона, спілкування давалось важко, згодом вона впевнено складе іспит на володіння державною мовою на 90 балів перед вступом до інтернатури.
—Закарпаття з першої зустрічі залишило в мене неймовірно тепле й приємне враження, - каже Ліза. - Перше, що мене вразило - ставлення до дітей. Тут я жодного разу не чула, щоб на дитину підвищили голос. Ця терплячість і тепло мені дуже сподобались, бо це те, як я сама бачу виховання дітей.
Здивувало і саме місто. Після просторів Каліфорнії та годин у заторах Ужгород здавався іграшковим. Та дуже швидко Ліза зрозуміла: це не мінус, це розкіш. Були й курйози адаптації – це вже сьогодні її не дивують місцеві слова «крумплі» та «парадичка», а спочатку ставили в глухий кут.
Повномасштабне вторгнення стало моментом, який для багатьох означав сумніви. Для Лізи - навпаки. На той момент вона завершувала навчання в Ужгородському національному університеті, її сини захоплювались хокеєм і вже отримували запрошення від європейських команд. Здавалося, що попереду черговий переїзд. Але 24 лютого 2022 року все перестало мати значення.
— Це був шок для всіх, але водночас у мене з’явилося дуже чітке відчуття, що я зобов’язана залишитися, - згадує вона. - Україна стала для мене домом, і в такий момент я не могла просто виїхати. Я відчувала відповідальність та необхідність бути тут, поруч із людьми, і робити те, що можу.
У перші дні вторгнення вона почала шукати, як може допомогти Україні. Так з’явилася ідея закупити в Угорщині медикаменти та турнікети. До цього долучилися її батьки, допомігши зібрати необхідні кошти, а за підтримки університету все придбане вдалося передати в Україну.
— Попри те, що я вже була мамою і мала кілька освіт, саме тоді почалося моє по-справжньому доросле життя. Усе, що я знаю і вмію тепер мало піти на користь Україні.
Зараз Ліза працює лікарем приймального покою в міській лікарні Ужгорода, а також веде приватну практику, спеціалізуючись на хронічних захворюваннях, з якими пацієнти роками не можуть впоратись. Паралельно викладає онлайн в університеті США, готуючи студентів до вступу на медичні програми.
Нещодавно в родині з'явилось ще одне щастя - третя дитина, яка вже є громадянкою України. Старші сини, Макс та Костя, щойно отримали посвідки на постійне місце проживання в Україні. Хлопці закінчують 11 клас і теж планують здобути медичну освіту.
Перш ніж обрати Україну, Ліза вивчала можливість легалізуватися в різних країнах, адже її родина має коріння в багатьох куточках світу. І що більше вона дізнавалась особливості процедури, то більше вагалась.
— Коли я побачила, наскільки це непросто на практиці, то моя думка щодо переїзду в Україну навіть почала згасати, бо здавалося, що так буде скрізь.
Але все виявилося інакше. Міграційна служба Закарпаття зламала стереотип, який, мабуть, є універсальним: що державна установа - це перешкода, а не підтримка.
— Я побачила, що тут справді вміють підтримувати людину крок за кроком і створювати умови, у яких можна пройти всі необхідні міграційні та документальні процедури. Для мене було дуже цінно відчути індивідуальний підхід і повагу до мого шляху як іноземки. Я розумію, скільки терпіння, уважності й людяності потребує така робота, і саме це я відчула у ставленні до себе.
Ліза багато подорожувала і жила в різних країнах. Але дім вона відчула саме тут.
— На Закарпатті… лагідно, - підбирає вона слово. - Тут тепло, терплячо і дуже по-людськи. Декому мій вибір здається дивним, але життя ніде не буває простим. Усюди потрібно працювати і мати мету. Іноді варто просто «think outside of the box» - вийти за межі звичного.
Родина Лізи обрала Україну не від відчаю чи від романтики, це було свідоме рішення людини, яка бачить світ ширше за горизонт, рішення, прийняте серцем.
