Сергій Штирбу: Молитва довжиною у війну
Сергій Штирбу родом із молдовського міста Сороки. На Буковину він приїхав ще в середині 90-х років минулого століття. Шляху до легалізації в Україні передували понад десять непростих років: відповідно до вимог міграційного законодавства, як громадянин Республіки Молдова, чоловік змушений був кожні 90 днів виїжджати за межі країни й потім знову повертатися.
З Україною та Чернівцями Сергія поєднали духовні пошуки і особисте життя. Тут він став парафіянином однієї з протестантських громад міста, тут зустрів свою майбутню дружину Олену та створив сім’ю.
У 2009 році у ВГІРФО УМВС у Чернівецькій області чоловік оформив дозвіл на імміграцію у зв’язку з возз’єднанням з родиною та згодом отримав тимчасову посвідку на постійне проживання. В подальшому чоловік двічі обмінював посвідки вже у відділі УДМС у Чернівецькій області, на який покладено повноваження з документування іноземців та ОБГ (нині: Відділ з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства). Відтоді Україна остаточно стала центром його життя. Саме тут разом із дружиною він виховував дітей, працював задля добробуту сім’ї та продовжував свій духовний шлях, важливою частиною якого стала молитва.
«Я молюся за Україну щодня щонайменше годину. Фактично з цього починається мій ранок, – розповідає Сергій. – Вірю, що всі молитовники України, незалежно від конфесії чи деномінації, роблять важливий духовний внесок у нашу майбутню Перемогу. Останні роки показали: у найважчі для української державності моменти, коли багатьох охоплював відчай, у хід подій втручався надприродний чинник. Хтось назве це випадковістю, а я напевне знаю, Кому завдячуємо всіма нашими проривами та перемогами».
Окрім духовної підтримки країни, яка стала для нього другою батьківщиною, Сергій також робить чимало важливих справ для наближення Перемоги. Син подружжя, Володимир, пов’язав своє життя зі Збройними Силами України ще у 2014 році та три роки служив за контрактом у зоні проведення АТО. З початком повномасштабного вторгнення він повернувся до війська й нині служить оператором-навідником в одній із механізованих бригад. За його плечима — найгарячіші точки фронту: Курщина, Сумщина, Херсонщина, Харківщина та Донеччина.
Звісно, батьки не лише підтримують сина всім необхідним, а й щодня моляться за нього та його побратимів. Розуміючи краще за багатьох, через що проходять родини військовослужбовців, Сергій та Олена долучилися до непростого, але надзвичайно важливого служіння – духовної та емоційної підтримки батьків, дружин і рідних захисників України, людей, чиї близькі роками залишаються в полоні або повернулися додому «на щиті».
Дуже часто такі родини залишаються сам на сам зі своїм болем. Панічні реакції на телефонні дзвінки чи повідомлення, безсоння, емоційне виснаження, погіршення пам’яті й фізичного стану, втрата інтересу до життя, внутрішнє заціпеніння – це лише частина травматичних станів, у яких люди можуть жити роками.
Терпляче вислухати, разом помолитися, щиро розділити сльози та біль, допомогти людині знову віднайти надію і сенс життя – важка духовна праця, до якої готовий не кожен. Та Сергій разом з Оленою віддано служать задля розради та відновлення розбитих війною людей, щоби гоїти любов’ю їхні серця. Вищою вдячністю за такий непростий труд Сергій вважає слова матерів військових: «Запрошуйте нас частіше, 6о нам це потрібно…».
Також чоловік знаходить час, щоби разом із капеланською командою відвідувати поранених військових, які проходять лікування та реабілітацію у шпиталях і лікарнях Чернівців.
На запитання, що спонукає його до цього, Сергій відповідає просто: «У мене на війні син. У цих шпиталях лікуються хлопці з усієї України, і не завжди їхні рідні мають можливість приїхати до них за сотні кілометрів». А після короткої паузи додає: «Кожен із них – наш рятівник. Завдяки їм моя родина всі роки війни живе у Чернівцях у відносній безпеці. І найцінніше, чим я можу їм віддячити, – це принести молитву про зцілення та розповісти про Спасителя».
На запитання про те, чи має він відповідь у молитві від Бога про майбутнє України, Сергій починає широко посміхатися: «Нещодавно Володя з невісткою подарували нам з дружиною онука Богданчика. Я знаю, що з Україною все буде добре, і малеча неодмінно житиме у щасливій країні, де не має війни».
