«Україна – це про стосунок із серцем»: як француз Ніколя обрав Україну своєю другою домівкою
Коли громадянин Французької Республіки Амбер Ніколя Фредерик Патрік вперше замислився про переїзд в Україну, це не було зваженим рішенням із переліком плюсів і мінусів. Він не будував очікувань і не шукав гарантій. Була лише мрія – жити у Львові. Ходити його вулицями, зупинятися на каву, вдихати красу старого міста, чути галицький акцент у словах, підіймати погляд і бачити український прапор. А головне – щодня бути в просторі української мови, яка тут не просто звучить, а живе.
Українська мова поступово стала для нього не предметом вивчення, а способом буття. Він опановував її в розмовах і слуханні, у щоденному спілкуванні зі студентами, викладаючи французьку мову у Львові, у діалогах із людьми, які через війну були змушені залишити свої домівки. Найскладнішими для нього, зізнається, й досі залишаються наголоси – ніби сама мова щоразу нагадує: вона відкривається лише тим, хто готовий докладати зусиль.
Перебуваючи в Україні на законних підставах та маючи посвідку на тимчасове проживання, Ніколя інтегрувався в українське суспільство не формально, а по-справжньому. Він став своєрідним мовним і культурним містком між двома країнами: тут, у Львові, навчає французької мови, а у своїй рідній країні розповідає про Україну, популяризує українську мову й культуру, намагаючись зруйнувати спрощені й часто несправедливі уявлення про нашу державу.
У роздумах про Україну Ніколя нерідко проводить паралелі з Францією. Обидва народи, на його переконання, поєднує глибока любов до свободи. Вони не приймають тиранії, бо створені не для покори, а для волі. Саме слово «воля» стало для нього улюбленим українським словом – як уособлення гідності, внутрішньої сили та усвідомленої свободи.
Приїхавши до України, Ніколя не шукав пояснень і не намагався раціоналізувати свої відчуття. Він просто впізнав дім. Це відчуття, зізнається, неможливо описати словами – його можна лише відчути, так само як упізнаєш «своїх» людей. Саме тут він одружився й вирішив пов’язати своє життя з Україною.
«Саме тут я мрію виховувати дітей – у місті, де жили й творили постаті, що сформували українську ідентичність: Михайло Грушевський, Андрій Шептицький, Іван Франко», – розповідає Ніколя.
Чоловік переконаний, що справжня сила України – у незламності. Навіть без світла, в холоді, іноді без гарячої води українці продовжують жити, працювати, любити й творити. Їх неможливо зламати. Болить лише, наголошує Ніколя, небажання окремих людей повністю розірвати з усім російським – із тим, що заперечує саму Україну. Для нього цей вибір був простим. І остаточним.
Для нього фраза «Україну обирають серцем» – не гасло і не красива формула. Це про глибокий внутрішній вибір: прийняти історію цієї країни, жити її мовою, берегти її традиції й нести Україну в собі так, щоб вона промовляла через щоденні вчинки. Бо Україну справді обирають серцем.
Історії таких людей, як Ніколя, – ще одне підтвердження того, що Україну обирають серцем, а Державна міграційна служба забезпечує правові умови для тих, хто свідомо і щиро пов’язує своє життя з нашою державою.
