З Америки - в Ужгород: історія вибору, що став покликанням
Уперше Майкл Джон Халенбак приїхав в Україну у 2003 році як учасник волонтерської команди від церкви Нью-Йорка. Кілька тижнів він служив в Ужгороді — допомагав, спілкувався, знайомився з містом і людьми. Тоді Україна ще не була планом на життя. Але вже стала місцем, яке не відпускає.
Одружившись з Енн Марі у 2005 році, вони обоє мали спільне бажання - служити за кордоном. Вже за рік подружжя знову приїхало в Ужгород: Марі працювала у дитячому таборі, Майкл служив у ромських поселеннях. Саме тоді вперше з’явилася думка, яка з роками переросла у рішення: переїхати в Україну жити.
Вони не робили різких рухів. Готувалися. Вчили мову. Ще за два роки до переїзду Майкл і Марі почали вивчати українську з репетиторкою з Тернополя, яка жила у Нью-Джерсі. У 2011 році в подружжя народилася донька Соломія, а вже через чотири місяці родина остаточно переїхала в Україну. Тут на них вже чекали друзі і робота: Марі працювала у клініці, а Майкл викладав англійську.
Про своє рішення вони чесно сказали батькам і друзям. Родина підтримала навіть попри те, що в сім’ї щойно з’явилася перша онука. Друзі жартували, що вони «трошки crazy», але розуміли: це усвідомлений крок. «Зрештою, там, де вас кличе служити Бог – це найкраще місце на землі, тому для нас це не було жертвою. Навпаки - коли ми переїхали, то здавалося, що з плеч впав великий тягар», каже Майкл.
За роки життя в Україні подружжя змінилося. Кажуть, що це помічають навіть рідні, коли вони приїжджають у США. В Україні, за словами Майкла, інакше цінують стосунки між людьми. Тут можна просто зателефонувати другові й піти на каву. Не через два тижні, а сьогодні. Менша швидкість життя, більше живого спілкування, більше уваги одне до одного. І саме це поступово стало для них «своїм».
Повномасштабне вторгнення росії у 2022 році не зруйнувало цього вибору. «Ми вирішили: Це наш дім. Ми приїхали служити людям, то чому маємо тікати тепер? Якщо українці страждають, ми маємо страждати разом з ними», - каже Майкл.
Енн Марі працює реабілітологом. Вона здобула освіту у США, а вже в Україні пройшла додаткове семирічне навчання. Працює з людьми після інсультів і травм мозку, допомагає у реабілітації військових, викладає у медичному університеті англійською мовою. Її мета – допомогти тим, кому це дійсно потрібно. Разом із чоловіком вони заснували благодійний фонд «Центр надії України-Закарпаття». Для цієї родини допомога - не про бізнес. Це про відповідальність за тих, поруч з ким живеш.
Подружжя виховує трьох дітей — Соломію, Михайла та Федора. До речі, імена їм Майкл та Марі теж обирали не випадково, а хотіли пов’язати їх з Україною. Хлопцям 9 і 11 років. Вони народилися в Україні, тут ходили в садочок, навчаються у школі. Майкл жартома підмічає, що вони вже зараз мають такі переваги, яких не мали батьки – діти фактично носії української мови!
Обидва хлопці вже отримали довідку про належність до громадянства України та з нетерпінням чекають, коли зможуть одержати свої перші паспорти громадянина України у 14 років.
«Ми вважаємо Україну їхньою рідною землею. Наша мрія - щоб вони одного дня так само відчули покликання», - говорить Майкл.
Історія родини Халенбаків - не про зміну країни проживання. Вона про вибір дому. Про рішення залишатися, коли важко. Про бажання не спостерігати, а бути поруч. Бо Україну справді обирають не за адресою. Її обирають серцем.
