Ветеран у системі: Вадим Бондаренко - бойовий шлях і служіння у Державній міграційній службі
На робочому столі Вадима Бондаренка - службові документи, плани мобілізаційної роботи та поточні завдання. Звичайний робочий день начальника сектору мобілізаційної роботи Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області. Але за цією звичною для державного службовця роботою стоїть шлях довжиною у десятки років служби, фронтові дороги, бойові втрати, командування батальйоном і важке поранення.
Сьогодні він працює у системі Державної міграційної служби. А ще зовсім недавно командував батальйоном на найгарячіших напрямках фронту.
«Я ніколи не поділяв життя на військове і цивільне. Для мене завжди було важливо бути корисним державі там, де це потрібно найбільше», - говорить Вадим Іванович.
Його історія як офіцера розпочалася у 1991 році, коли він закінчив Сумське артилерійське училище - один із провідних навчальних закладів, який готував офіцерів-артилеристів для Збройних Сил. Саме там він здобув ґрунтовні знання з тактики, артилерійської справи, управління підрозділами та бойового застосування артилерії.
Тоді навряд чи молодий лейтенант міг уявити, що через багато років ці знання знадобляться йому на справжній війні.
Коли у березні 2014 року російська агресія прийшла на українську землю, Вадим Бондаренко одним із перших став на захист держави. Його бойовий шлях розпочався на Дебальцівському напрямку у складі зведеного артилерійського дивізіону, озброєного мінометами ПМ-120 та гаубицями Д-30.
Тоді Дебальцеве було одним із найважливіших стратегічних вузлів на сході України. Українські військові щодня стримували атаки противника, який використовував артилерію, танки та штурмові групи.
«Саме там я остаточно зрозумів, що сила армії - не лише у зброї. Вона в людях, які стоять поруч із тобою і готові підтримати в найважчу хвилину», - згадує ветеран.
Зведений артилерійський дивізіон виконував надзвичайно важливі завдання: забезпечував вогневу підтримку піхоти, стримував наступ ворога та прикривав українські підрозділи.
Після виконання бойових завдань у зоні АТО Вадим Іванович продовжив службу у 6-му навчальному артилерійському полку. Там він готував артилеристів для Збройних Сил України та Національної гвардії України, передаючи молодим військовим не лише знання, а й власний бойовий досвід.
«Я завжди казав хлопцям: знання, які ви отримуєте сьогодні, завтра можуть врятувати життя вам і вашим побратимам», - розповідає він.
Наприкінці 2015 року офіцер звільнився у запас. Здавалося, військова служба залишилася позаду. Але історія мала інший сценарій.
24 лютого 2022 року Вадим Бондаренко знову одягнув форму. Він долучився до Бориспільської територіальної оборони - окремого 137-го батальйону. Спочатку очолив командний пункт управління, а вже у 2023 році став командиром батальйону.
Під його керівництвом підрозділ став боєздатною силою, яка здобула авторитет серед інших військових частин.
Попереду були найважчі випробування. У липні - вересні 2023 року батальйон виконував завдання на Липецькому напрямку Харківської області у складі 125-ї окремої бригади територіальної оборони. Головним завданням було не допустити просування ворога вглиб території України.
З вересня по грудень 2023 року - Кліщіївка та Андріївка поблизу Бахмута. Тут противник застосовував артилерію, танки, авіацію та ударні безпілотники, регулярно здійснюючи штурми українських позицій.
Разом із воїнами 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» батальйон Вадима Бондаренка утримував оборону та не дозволяв ворогу просунутися вперед.
«Там кожен день здавався тижнем. Але ніхто не думав відступати. Ми знали, за що стоїмо», - говорить він.
У квітні-травні 2024 року батальйон разом зі 100-ю окремою механізованою бригадою стримував противника у Серебрянському лісі на Лиманському напрямку.
З травня по червень 2024 року знову були бої за Кліщіївку разом із 93-ю бригадою «Холодний Яр».
У червні-липні 2024 року батальйон був приданий до 5-ї окремої штурмової бригади та отримав наказ утримувати дорогу між Бахмутом і Часовим Яром в районі Іванівського. Саме там точилися одні з найзапекліших боїв.
«Командир не має права втрачати холодний розум. Навіть тоді, коли здається, що навколо суцільний хаос. Від твоїх рішень залежать люди», — переконаний Вадим Іванович.
У липні-вересні 2024 року підрозділ виконував завдання на Суджанському напрямку. Прикордонні бої вимагали максимальної взаємодії між піхотою, артилерією, розвідкою, операторами безпілотних систем та інженерними підрозділами.
А вже восени батальйон брав участь у важких боях на Курахівському напрямку у взаємодії з 79-ю окремою десантно-штурмовою бригадою.
Наприкінці 2024 року під час виконання бойового завдання Вадим Бондаренко отримав тяжку травму. Після лікування його було демобілізовано за станом здоров'я.
«Звичайно, було непросто прийняти, що більше не можеш бути поруч із побратимами на фронті. Але життя триває. І якщо можеш служити державі в іншому форматі - маєш це робити», - каже він.
За роки служби Вадим Іванович був нагороджений численними відзнаками. Серед них - Срібний лицарський хрест, Хрест військової честі, відзнаки Головнокомандувача та командування, відзнака «За оборону», Грамота Верховної Ради України, нагорода «Захисти свій дім» та інші державні й відомчі нагороди.
Втім, говорячи про своє життя, він насамперед згадує не нагороди. Говорить про родину. Його дружина Олена - ветеран АТО та працівниця міграційної служби Київщини. Один із двох синів також працює у системі ДМС міста Києва.
Для родини Бондаренків служіння державі стало справжньою сімейною традицією.
«Я пишаюся своєю родиною. Ми завжди підтримували одне одного. І я вдячний долі, що поруч зі мною люди, які розуміють, що означає служити Україні», - говорить Вадим Іванович.
З 2025 року він працює у Центральному міжрегіональному управлінні ДМС у місті Києві та Київській області.
Його історія є прикладом того, що служіння державі не завершується після демобілізації. Просто змінюється форма служби.
І сьогодні, працюючи у Державній міграційній службі, Вадим Бондаренко продовжує робити те, що робив усе своє життя - служити Україні.
«Головне - не втрачати віру в людей, у свою країну і в нашу перемогу. Саме це допомагало мені на фронті і допомагає сьогодні», - усміхається ветеран.
