Ветеран в системі: залишитися, щоб бути потрібним
Ветерани не люблять згадувати про війну. Вона змінила кожного українця. У кожного щось забрала - велике чи мале. Але сьогодні не час мірятися втратами. Це не має сенсу. Водночас війна кожному щось дала: випробувала, загартувала, відкрила справжню силу духу.
Життя триває. Воно вже ніколи не буде таким, як раніше. Саме зараз ми закладаємо фундамент майбутньої мирної України - держави, у якій житимемо, працюватимемо та підтримуватимемо одне одного.
До повномасштабного вторгнення Іван Юрійович Чепа працював гірником 5-го розряду на Марганецькому гірничо-збагачувальному комбінаті. Разом із дружиною Тетяною вони виховували двох синів, будували плани на майбутнє та жили звичайним мирним життям.
Та війна перекреслила ці плани.
На початку повномасштабного вторгнення російські війська обстріляли, а згодом окупували найбільшу в Європі атомну електростанцію — Запорізьку АЕС в Енергодарі. Від рідного Марганця до станції - лише близько 17 кілометрів. Міста розташовані на протилежних берегах колишнього Каховського водосховища на Дніпрі. Через постійні обстріли життя мешканців прифронтового Марганця перетворилося на щоденне випробування.
Іван Юрійович не міг залишитися осторонь. Уже на початку війни він добровільно вступив до лав Національної гвардії України, щоб захищати свою родину, землю та свою державу.
«Я не вважаю себе героєм. Я просто зробив те, що мав зробити, коли ворог прийшов на нашу землю. Іншого вибору для себе я не бачив», - говорить Іван Чепа.
28 травня 2024 року під час виконання бойового завдання старший солдат-зв'язківець роти у складі бригади «Лють» Іван Чепа зазнав важкого поранення, внаслідок якого втратив нижню кінцівку. Попереду були складні операції, тривала реабілітація та боротьба за повернення до повноцінного життя. На жаль, повернутися до лав елітної штурмової бригади Національної поліції України «Лють» він уже не зміг.
«Найважче було не саме поранення. Найважче - усвідомити, що вже не повернешся до своїх побратимів і не зможеш виконувати бойові завдання разом із ними», - згадує ветеран.
Після лікування Іван Юрійович повернувся додому - до своєї родини, у рідний Марганець. Місто й сьогодні залишається під постійною загрозою: буквально через річку перебуває ворог, який майже щодня веде прицільні обстріли.
Родина могла переїхати в більш безпечне місце. Але ветеран війни та його дружина, вчителька Марганецького ліцею, ухвалили спільне рішення залишитися вдома - там, де народилися, де їхній дім, де вони можуть бути корисними своїй громаді та своєму героїчному місту.
«Ми могли поїхати. Але це наш дім. Тут ростуть наші діти. Якщо всі будуть шукати безпечніше місце, хто залишиться жити, працювати і відновлювати наше місто?» - переконаний Іван Юрійович.
Дізнавшись про програму Міністерства внутрішніх справ України з працевлаштування ветеранів і ветеранок у підрозділах системи МВС, Іван Юрійович подав заявку через офіційний сайт. Невдовзі з ним зв'язалися, а після підбору відповідної посади запропонували роботу, де він зміг максимально реалізувати свій досвід, знання та бажання допомагати людям.
Із вересня минулого року Іван Юрійович Чепа працює помічником ветерана у Відділі №16 у місті Нікополі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області. Він допомагає ветеранам війни та членам їхніх родин у питаннях оформлення паспортних документів, а також працює за напрямом запобігання та протидії неврегульованій міграції.
«Після реабілітації я зрозумів: служити Україні можна не лише на передовій. Якщо ти можеш допомогти ветерану вирішити його проблему, підказати, підтримати, значить ти й далі виконуєш свою місію», - говорить Іван Чепа.
Сьогодні його власний бойовий досвід допомагає знаходити спільну мову з людьми, які повернулися з фронту.
«Коли до мене приходять ветерани, мені не потрібно довго пояснювати, через що вони пройшли. Ми розуміємо один одного. І дуже важливо, щоб людина пішла від нас не лише з оформленими документами, а й з відчуттям, що її почули та поважають», - каже він.
Історія Івана Чепи - це приклад того, що служіння Україні не закінчується після завершення військової служби. Воно триває в новій професії, у відповідальності перед людьми та у щоденній роботі заради держави.
«Життя змінилося назавжди. Але воно триває. І кожен із нас може знайти своє місце, де буде потрібним Україні», - переконаний ветеран.
Саме такі історії доводять: якщо людина віддана своїй справі, жодні випробування не зможуть позбавити її бажання служити своїй країні. Просто одного дня змінюється форма, але не змінюється покликання.
